Відомий черкаський гурт SPIV BRATIV відзначив нещоавно велике свято для себе – 10 років з дня заснування колективу. За цей час в історії гурту сталося багато різних подій і найцікавішими з них учасники бенду вирішили поділитися зі свойми шанувальниками.
Перед початком трішки знайомства з колективом.
Склад бенду (не мінявся жодної секунди з першого дня існування):
Дмитро Осичнюк – автор текстів і музики, вокал, гітара, губна гармоніка, клавішні
Артемій Осичнюк – ударні інструменти, бек-вокал
Антоній Осичнюк – автор текстів і музики, гітара, бек-вокал
Леонтій Осичнюк – бас-гітара, бек-вокал
Гурт SPIV BRATIV відомий по участі в таких проєктах, як: “The Global Battle of the Bands” (2016), “Одна Родина” (2013) на Інтері, конкурсі “Червона Рута” (2012), та “Україна Має Талант” (2014).
Виступали на одній сцені з Pianoboy, гуртом Мандри, Фліт, Рокаш, М. Бурмакою, Ніною Матвієнко, Арсеном Мірзояном.
Хлопці в ексклюзивному інтерв’ю для видання Freezmi.io розповіли про історію створення колективу, досягнення та поділилися планами на майбутнє.
З чого все починалось? Як виникла ідея, та що надихнуло на створення гурту?
Дмитро:
В нас є така історія: оскільки я як старший, до цього грав в кількох гуртах і мав такий певний андеграундний музичний досвід. Один з моїх чергових гуртів якраз закінчив своє існування, в мене був цілий рік паузи коли я шукав собі музичний колектив, а по скільки маючи вже певний музичний досвід, я вже розумів, що не достатньо просто знайти якихось музикантів, а дуже важливо щоб з тобою поряд були люди з якими ти можеш працювати та існувати. Підхід у мене був серйозний, хотілося зробити все на цей раз по-нормальному, і я знаходився в пошуку музикантів. Це, чесно кажучи, було безуспішно, тому що не вдавалося знайти. Багато із тих, кого я знав на той момент були вже зайняті, а хотілося зібрати тих людей які цьому будуть віддані стовідсотково, а не будуть переключатися на ще щось інше. Тож легенда звучить таким чином. Ми були на якомусь концерті в якості глядачів, і хтось нас сфотографував, і вже після концерту, коли я перебирав фотографії, я побачив, що ми непогано виглядаємо і я зрозумів, що ті люди які надійні, яких я так довго шукав, насправді так близько і живуть з тобою в одному домі. Тоді і виникла вперше ідея створити гурт з чотирьох братів. На той момент Артем ще якось займався музикою, а Леонтій з Антоном взагалі не займалися, і я пригадую, як тоді наобіцяв концерти і популярність, закинув таку вудочку, але якщо хочете все це, то треба починати займатись музичними інструментами.
Я хотів би ще якраз спитати хлопців, а як саме ви відреагували на Дмитрову пропозицію в той момент?
Леонтій:
Я чітко пам’ятаю саме цей уривок, точно коли це було не згадаю, але сам момент коли Дмитро сказав непогано виглядаємо, можна було б групу збацать наче був моментом, на який я чекав все життя. Так як Дмитро наш старший брат, ми в усьому наслідували його, ми починали слухати музику яку він слухав, хотіли одягатись так як він. На той момент це було круто і не дивлячись, що грати на інструментах ми тоді не вміли, потяг бути рок зіркою завжди був, і як тільки він це сказав, це було точно ТАК!
Дмитро:
Я хочу додати, що треба подякувати хлопцям за те, що не зважаючи, що їм було всього по 14 років, вони досить відповідально поставились до цього. За короткий термін вони вирішили хто на якому інструменті буде грати і досить швидко освоїли інструменти на тому рівні, щоб провести першу репетицію, при чому таку репетицію, що після неї я зрозумів, що може бути діло.
З якими складнощами зіштовхнулися під час зародження гурту?
Антоній:
Мабуть для мене найбільшою складністю було якраз те, що ми з Леонтієм взагалі не вміли грати. Повертаючись до першого питання – для мене це так було, якби зараз спитали, чи ти хочеш стати космонавтом? Тут начебто і хотілось стати рок зіркою, але я був точно впевнений, що в мене не вийде грати на гітарі, для мене то було занадто складно. На щастя мені вдалося побороти це. А ще велика складність була зробити назву для групи. Ми дуже довго вибирали назву, і навіть перед першим концертом, коли треба було вписувати в афішу назву гурту, ми вагаючись вписали Спів Братів. Мені вона тоді сильно не подобалась. І взагалі вона тоді компромісною була, це наш батько придумав.
Дмитро:
Для мене, як для керівника гурту, найскладнішим був саме період від моменту створення гурту до першої репетиції. Я пам’ятаю ми почали говорити про це в травні, а перша репетиція відбулась в жовтні, і саме ці пів року так довго тягнулись в очікуванні, а чи спрацює це, чи можемо ми стати гуртом. І воно спрацювало. Тому оцей період становлення для мене був найскладнішим.
Артемій:
Для мене найбільшою складністю стало рішення на невизначений період життя стати музикантом.
Я точно знав, що можу займатися спортом, допускав, що з мене може вийти лікар, але музикант.. не те щоб в мене не виходило, просто я не відчував що мені слід цим займатися.
Антон сказав про компромісність назви. Як ви прийняли рішення і дійшли згоди залишити цю назву?
Дмитро:
Я трішки розкажу історію про те як вона з’явилася. Насправді довго не було назви, і я пам’ятаю, як батько мені прислав SMSку в якій було написано Спів Братів в різних конфігураціях, разом та окремо. Моя перша реакція була: клас, беремо! Потім я почав сумніватися. Чесно, якщо бути відвертим, ця назва не давала мені спокою довгий час і навіть зараз. Ще недавно я думав над тим, щоб змінити її. З однієї сторони назва дуже класна, ми її любимо, але з іншої, у багатьох вона може викликати асоціації із чимось народним, академічним або навіть християнським. Нас навіть інколи питають: «А ви часом не при якій церкві не граєте?», або щось подібне.
Розкажіть про перший реальний успіх та перший провал, якщо такий мав місце в вашій історії?
Леонтій:
Якщо я не помиляюся і правильно пам’ятаю, то перший реальний успіх був, коли ми виграли місцевий черкаський фестиваль «Новий Формат». Була класна велика сцена в Долині Троянд, купа народу. Ми вийшли у фінал конкурсу разом із одним з найпопулярніших на той час гуртів Черкас. Журі довго не могло вирішити переможців і фінальним голосуванням були оплески глядачів. Я памятаю, що за нас вболівали найголосніше. Ми із фурором перемогли і злабали пісню на біс. Спустилися ми зі сцени як справжні зірки, багато людей хотіли з нами сфотографуватися, всі вітали нас, навіть місцевий депутат хотів нас взяти під своє крило. І в цей момент було відчуття : «О, це мабуть воно, ми схопили Бога за бороду! Застрибнули в потяг шоубізнесу!».
Дмитро:
Просто зі сторони це виглядало так, що з’являється група із братів, яка через 3-4 місяці після початку виступів в Черкасах виграє у давно відомих і популярних гуртів міста. Ми виграли фестиваль по-чесному, хоча нам було не зовсім зручно. Ще недавно ми бігали на концерти і стрибали під пісні інших учасників фесту, а тут ми їх перемогли.
Щодо провалів, думаю Антон розповість про «The Global Battle of the Bands».
Антоній:
І так, четверо хлопців, окрилені успіхом в Черкасах, поїхали підкоряти Україну в Київ на міжнародний конкурс «The Global Battle of the Bands». Ми піднялись на сцену, виступили. Непогано виступили, я досі вважаю, що на той момент то був наш найкращий виступ. Потім до нас підійшов ведучий і сказав, що ми дуже круті чуваки: «Я краєм вуха чув, полюбому сьогодні проходите! Я за що купив за те продав, але журі тільки про вас і говорять».
Дмитро:
Після таких слів ми були впевнені майже на 100% в успіху. Момент оголошення результатів. Батько знімає все на камеру ведучого, який оголошує : «Третє місце, така-то група» , друге місце – не ми. Тут ми розумієм, що наступними мають нас оголосити… Перше місце – інший гурт. В цей момент, я пам’ятаю, в мене всередині все обірвалося. Мабуть через те, що ми надали конкурсу занадто багато значення. Цей провал нас дуже задів, але після того ми навчилися програвати. До слова, через 5 років ми знову поїхали на «The Global Battle of the Bands» і вже зайняли 2-ге місце.
Найкумедніша історія з життя гурту та чи часто взагалі трапляються курйози?
Леонтій:
Історія про Антона і бабки. Збираємось ми летіти із Пекіна в Київ. Я сиджу і шукаю квитки на CTrip. Якось дивно виходить: прямий квиток МАУ до Києва коштує дорожче ніж квиток із Пекіну в Будапешт – ти летиш тим же рейсом МАУ, а потім пересаджуєшся на Будапешт в Києві. Ми вирішили взяти варіант подешевше і купили квитки в Будапешт. Виходимо в Києві, нема питань.
Приїжджаємо в аеропорт. Антон нагрузив речей під зав’язку і навіть куртку зимову влітку прийшлося одягти на себе, бо не влазила в валізу. Всі ми тримаємо гроші на картах, а Антон в нас старовір і користується налом, тому він вирішив покласти всі зароблені в Китаї гроші в цю куртку. «Ніхто не буде шукати гроші в зимовій куртці влітку».
На реєстрації ми дізнаємось, що рейс затримують, бо літак зламався. Ми починаємо переговори про перенесення нас на інший рейс і працівник аеропорту нам каже: «У вас квитки в Будапешт, то ви полетите в Будапешт через Франкфурт». Ми в паніці, кажемо, що нам в Київ треба, а китаєць на все відповідає «No, Будапешт» і ніяк. Слава богу, нам вже з України допомогли розрулити це питання і дістати нормальні квитки в Київ. Пройшли ми всі реєстрації, сидимо на гейті і тут кажуть, що літак знов зламався. Треба всім заселятися на три дні в готель поки не полагодять літак. Виходимо, приїжжаємо в готель. І тут Антон «А де моя куртка!?».
Дмитро:
Починається кіпіш. Артем з Антоном сідають в таксі на аеропорт. Я розумію, що їх полюбому не пустять до гейтів, де скоріш за все та клята куртка лежить. На щастя, проблему вдалося вирішити. Адміністрація готелю подивилася по камерах номер автобусу, що привіз нас до готелю і куртка виявилася там. Все нормально, гроші були на місці. Зараз ця історія здається нам смішною, але тоді Антону було не до сміху.
Артемій:
Ще є ціла категорія, я назвав би її “1001 історія як я вилив на себе каву” це трапляється регулярно при різних обставинах але лейтмотивом усіх ситуацій залишається щойно одягнений концертний костюм.
Ви чотири рідні брати граєте в одному гурті. Як ця унікальність впливає на гурт вцілому, та чи допомагає це вам в роботі?
Дмитро:
Ну тут є дві сторони, є речі які нам дуже сильно допомагають, так допомагають, що такого ні в одному гурті не має. Ми реально один одного відчуваємо, ми можемо багато речей робити не домовляючись. Зіграність, яку інші досягають багатьма годинами практики в нас просто є. Не стоїть питання зі зміною складу, також питання вірності є першочерговим. Це такі речі, які так просто не з’являються в колективах. Треба бути братами, щоб це все було автоматичним. Але є і свої складнощі.
Антоній:
У мене з Леонтієм все вирішується кулаками. Ладно, раніше вирішувалося кулаками. Крайній раз ми билися в Китаї. Нам вже було по 22 роки. Ми реально серйозно бились. В нас є головне правило, не бити в обличчя.
Я як свідок, скажу, що то був не бій, а скоріше боротьба на техніку. Це не драка людей, які хочуть побити одне одного, а більш як тяганина.
Дмитро:
Із загальних складнощів між братами. В нас був час, коли Діма на нас кричав, як собака, коли хтось щось не так робив. Створювалася дилема: нам було неприємно, що Діма постійно на нас оре, але ми не можемо піти, і Діма, постійно був злий на наші косяки, але не міг через це нас вигнати або сам піти із гурту.
Та і взагалі, професійні стосунки в гурті обтяжені стосунками братерськими. Загалом, плюсів більше ніж мінусів однозначно.
Ви декілька разів приймали участь в різних телешоу. Розкажіть про емоції, страхи або переживання. Загальні враження від участі та чи вплинуло це на ваш шлях як музикантів?
Леонтій:
Два найбільших теле-шоу були «Одна Родина» на Інтері у 2013 році і «Україна має талант» в 2014. В останньому найважчим був момент, коли тобі кажуть, що ти проходиш далі і треба підписувати серйозний жорсткий контракт із купою штрафів за невиконання умов.
Дмитро:
На обидва цих шоу ми важко їхали. В нас були дуже сильні дискусії про необхідність участі. Із нашою свободолюбивістю нам було дуже важко приймати всі умови конкурсів: що вдягати, співати і т.д. Але зараз я розумію, що то були стандартні муки виходу із зони комфорту. Взагалі, це був дуже корисний досвід, хоча місцями болісний. Ми повернулися після цих шоу іншими музикантами.
Перша хвиля реального успіху участі на телешоу я відчув після проекту «Одна Родина», як телебачення впливає на тебе і на інших людей. Відзнятий проект показували по телевізору через декілька місяців, коли ми вже повернулися до реального життя вдома. Той момент, коли в музичному училищі і на вулицях тебе починають впізнавати люди і говорити: «Це той, хто по телевізору виступав».
Друга хвиля була після «Україна має талант». Не можна сказати, що ти прокинувся популярним, але на наступний ранок після ефіру тоді ще на сайті «Вконтакті» в мене 150 непрочитаних повідомлень від тупо незнайомих людей: «О, ви мені так сподобалися» і т.д. В мене такого ніколи не було і це було приємно.
Ким були «Спів Братів» до талант шоу і ким стали «Спів Братів» після?
Антоній:
До талант шоу «Спів Братів» були групою музикантів, а після ми стали артистами. В сучасному шоу бізнесі мало бути хорошим музикантом, треба бути в першу чергу артистом на сцені. Спочатку ми пручалися організаторам в цих перетвореннях, але потім зрозуміли, що то був безцінний досвід роботи із професіоналами і великими продюсерами, який ми б ще раз із задоволенням пережили.
Над чим ви працюєте в даний момент? Які проекти чи може сюрпризи ви готуєте для своїх слухачів?
Дмитро:
По-перше, хочу сказати, що 10 років гурту це нормальна цифра. Я вважаю, що 11-ий рік існування гурту це час підсумків. Оглядаючись назад ми щасливі бачити результати праці останніх 10-ти років. Нещодавно ми виклали всю нашу музику на Youtube Music, Apple Music, Google Music. Ми переглядаємо нашу творчість, переслуховуємо старі пісні, готуємо нові проекти. В ці дні ми даємо собі час подякувати одне одному за все, що ми досягнули з моменту створення гурту. Хочеться перебрати архіви, історії, сказати своїм слухачам: «Ось такі МИ».
Які плани на найближчі декілька років та якими ви бачите SPIV BRATIV через 10 років?
Дмитро:
Все просто! Ми, як музиканти завжди мріяли про одне і теж: збільшувати коло слухачів та створювати якісну музику. Звісно, хочеться досягти соціального і фінансового успіху. Я бачу «Спів Братів» через 10 років як мінімум разом.
Що ви порадите починаючим музикантам?
Антоній:
Процитую уривок із фільму «Love actually»: «Дітки, не купуйте наркотики, станете рок зірками, отримаєте їх даром»
Дмитро:
Це таке цікаве питання, насправді, тому що ми самі були починаючими музикантами. Коли ми самі слухали поради більш досвідчених музикантів, то: «Дякую, ми і так це все знаємо» і все одно цього не робиш. Єдине, що я скажу, як пораду – іти своїм музичним шляхом. Він буде в кожного різним. Ми могли б сказати: грайте під метроном, слухайте такі то гурти, ходіть на такі то концерти, але в цьому небагато сенсу. Все, що з вами станеться, все буде правильно. Немає ніякої секретної формули, всі набивають синці, це просто треба прийняти.
Леонтій:
Я би ще порадив не тримати себе в рамках якихось своїх надуманих принципів та форматів. Тому що, на початку всі намагаються придумати якийсь стиль, образ, але самі про це нічого не знають. Але потім успіх навпаки і сам буде тримати тебе у цих рамках стилю та напрямку, за який тебе полюбили слухачі.
Артемій:
Я раджу позбавитись усіх упереджень і точок зору на музичні стилі, виконавців техніку та інше. Так ви станете реально відкритими до навчання.